Полювання на патріотів або чому росія хотіла вбити Андрія Юсова?

Останнім часом російські спецслужби активували свою терористичну діяльність на території України. У Львові під час подвійного вибуху російської закладки загинула 23 річна поліцейська Вікторія Шпилька. Національна поліція знешкодила велику групу російських найманців, які готували замах на активістів в Україні.

Мета таких терористичних актів зрозуміла – посіяти паніку та спровокувати нестабільність в суспільстві.

Але чому вибрали саме цих людей?

Я знаю Андрія Юсова особисто і переконаний, що вибір його в якості мішені для фізичної нейтралізації обумовлений як його попередньою майданівською біографією, так і діяльністю як офіцера ГУР МО, — зазначає Ігор Жданов, комендант Майдану, керівник проекту Інформаційна оборона Фонду «Відкрита політика».

Насправді, на Андрія було три замахи.

2014 рік. Чотири постріли з пістолета Макарова в Одесі. Тоді кілер переплутав ціль і атакував сусіда Юсова. Нападника затримали на місці скоєного злочину, він отримав 15 років за ґратами.

2018 рік. Російські диверсанти з «православного казачества» планували вбити відразу кількох відомих одеситів з проукраїнською позицією, серед яких мав бути і Андрій Юсов.

Лютий 2026 року. Щонайменше третій замах на Юсова, вже під час повномасштабної війни, якому запобігли українські правоохоронці.

Звідки така впертість та бажання росіян ліквідувати Андрія протягом вже понад десяти років?

Адже попри те, що нині він —  офіцер Головного управління розвідки, однак все ж не є топ-політиком національного рівня або ж бойовим генералом чи державним діячем першого ешелону.

Проте ці системні спроби ворога свідчать про таку ж системну небезпеку, яку Андрій Юсов становить для російського впливу в Україні вже багато років.

Нагадаю основні віхи його біографії.

Вперше про Андрія заговорили ще в далекому 2001-му, коли той, будучи студентом Одеського національного інституту ім. Мечникова, організував  акції протесту проти тодішнього мера міста Руслана Боделана. Тоді, в кращих кучмівських традиціях, проти Юсова відразу відкрили кримінальну справу.

Вже у столиці він став активним учасником антикучмівського руху «За Правду!» та «Україна без Кучми!», потім заснував «Українське братство», потім була Помаранчева революція і «Пора», де Юсов став одним з її польових командирів.

Між Помаранчевою та Революцією гідності — організація «Холодноярської ініціативи», боротьба з російським колаборантом, а тоді міністром освіти Дмитром Табачником, і зрештою — Революція гідності, активна участь в Одеському Євромайдані та подіях 2 травня. Коли ж суспільство відчуло ризик «зближення» з росією під час війни, у 2021-му Юсов приєднався до Руху опору капітуляції.

Тобто фактично все доросле життя він так чи інакше присвятив протидії російському впливу в Україні та пропаганді притомного українського націоналізму в різних формах, іпостасях та на різних позиціях, водночас не перебуваючи на державних посадах і без депутатського мандату.

Це дозволило йому зберегти порівняно незаплямовану репутацію, але водночас — здобути дуже широке коло контактів практично в усіх проукраїнських середовищах. Що зрештою і привело його в ГУР МО вже в перші дні широкомасштабного вторгнення.

Справа із замахом на Юсова, як і вбивства Андрія  Парубія та Ірини Фаріон наштовхують на очевидний висновок.

Російські агенти прагнуть знищити саме затятих проукраїнських діячів, які, незалежно від займаних посад або регалій, системно, протягом багатьох років чи навіть десятирічь, лобіюють саме проукраїнський порядок денний.

Хто б не був президентом чи прем’єром, в яких умовах не перебував би проукраїнський рух, вони лупають сю скалу, інколи сподіваючись навіть без надії.

Це стосується і Парубія, і Фаріон, і Юсова і ще багатьох громадських та політичних діячів, військовослужбовців чи активістів, які, можливо, не завжди перебувають на перших шпальтах преси, але становлять системну загрозу для інтересів росії.

Ця загроза значною мірою саме в затятості, великому досвіді подібної діяльності, здатності об’єднувати середовища однодумців, діяти нестандартно та ефективно.

Їхня небезпека саме в тій здатності відстоювати українську позицію без огляду на змінну владу, спокусу обійняти теплу посаду і натомість поступитися принципами.  І саме в цьому полягає ще одне пояснення, чому росія так вперто намагається позбутися саме таких людей.

Адже рано чи пізно настане мир. І якщо внаслідок завершення війни росія так чи інакше намагатиметься відновити свій вплив на територіях, які вважає частиною своєї імперії, зокрема і в Україні.

Безсумнівно, росія шукатиме шляхи відновлення своїх позицій в українському політичному та інформаційному житті, залучаючи до цього політиків та посадовців, ЗМІ та «активістів», опираючись на «втомлену від війни» аморфну частину суспільства, знову просуваючи свої наративи та інтереси.

І саме «юсови» та «парубії» будуть цьому протидіяти однозначно, системно та фахово, вже маючи в руках значно більш впливові важелі, ніж колись під час Майданів.

З ними не вдасться домовитися, у той час як їхня протидія на критичних напрямках інформаційно-політичного виміру може стати критично важливою.

У такому випадку ворог загнаний у глухий кут і не має іншого варіанту, як спробувати фізично знищити перешкоду.

Інша справа, що йому це не вдасться. Адже проблема для росіян не лише в Юсові. Бо він лише  представник цілого середовища, яке витратило на боротьбу з росією дві третини свого дорослого життя.

Це покоління було на двох революціях та Майданах, билося з «Беркутом» і збиралися разом, коли ще не було соцмереж.

Водночас це середовище може стабілізувати ситуацію в країні в післявоєнний час, протидіяти гібридним провокаціям, які росія обов’язково вчинятиме після війни, зокрема під час виборів, обороняти вітчизняний інформпростір та нівелювати руський політичний вплив.

Тому, звісно, ліквідація таких діячів як Андрій для росії було б стратегічною перевагою. Але головна проблема для росіян в тому, що тоді “юсовим” стане хтось інший, бо як співає Freel — “нас півкраїни залізобетонних”.