Україну «розхитують» мовним питанням

З певним занепокоєнням спостерігаю чергову спробу росії розхитати ситуацію усередині України.

В хід знову йде хоч і заїжджене, але тим не менш улюблене питання «запоребрикових» – мовне.

Заходять з двох боків.

Із зовнішнього, де представники партії «комсомольців та любителів путіна» з сусідньої держави вже не перший рік активно переймаються нібито порушенням мовних прав їх громади в Україні у дусі кращих фсб-шних «методичок». При цьому їх не бентежить така дрібниця, що в Україні мешкають півтори сотні національностей і народностей, які живуть у межах законодавства України і не відчувають себе ущемленими у будь-яких питаннях. Також ці друзі путіна щось не наважуються поцікавитись у вічного кремлівського диктатора – а як у росії обстоять справи з правами їх нації, чи можна там здобути освіту «рідною» для них мовою, скільки там працює відповідних шкіл. Навряд чи ці питання колись прозвучать, адже наші сусіди принизливо проковтнули тлумачення у нових російських підручниках з історії подій 1956 рік, і добре розуміють, у якій спосіб російська імперія (під якою назвою вона б не функціонувала) вирішувала «національні» і «мовні» питання у різні роки, просто перетворюючи відповідну націю у новий «корінний народ» Півночі чи інших непридатних для життя земель.

Але ще краще заходять «мовні» провокації від росії з середини країни.

Знаходиться одна дуже маргіналізована особа, членкиня ВЛКСМ з вересня 1978 року. Студентка, староста академічної групи, керівниця наукового гуртка марксистсько-ленінської естетики, політично грамотна, морально стійка, постійно працювала над підвищенням ідейного рівня, регулярно проводила бесіди з іноземними громадянами з метою кращого вивчення ними у Львові… ні, не солов’їної, а російської мови. За ці чесноти у віці 24 років рішенням партійного комітету Львівського ордена Леніна державного університету (ЛДУ) була одноголосно прийнята у члени КПСС.

Рекомендував її туди, до речі, також дуже ідейний секретар комітету комсомолу ЛДУ, член ревізійної комісії ЦК ВЛКСМ С.Кубів, майбутній комендант Будинку профспілок під час другого Майдану, голова НБУ і перший віце-прем’єр-міністр України часів ще одного великого політичного хамелеона – колишнього члена політбюро СДПУ (о) медведчука, засновника та співголови майбутньої Партії регіонів.

Якщо одним рядком, про юну комуністку можна було сказати, процитувавши класика: «Характер нордический, выдержанный. Беспощадна к врагам рейха. Связей, порочивших ее, не имела».

Згодом, погляди прибічниці марксистсько-ленінської естетики радикально змінились на 180 градусів.

З третьої спроби вона таки опинилась в парламенті, де застовпила за собою нішу найпалкішого в країні захисника української мови, а насправді – генератора мовних скандалів.

Не в останню чергу через це земляки цієї пані з культурної столиці України вже за два роки виправили свою помилку, викинувши її з Верховної Ради України.

Але це не заважає їй і далі генерувати мовні скандали і конфлікти у державі, які досягли свого апогею восени цього року серією публічних образ Захисників Вітчизни.

На божевільну ніхто особливо не звернув би увагу, якби з іншого флангу не включився інший яскравий персонаж широкого профілю – психолог, тренер, акторка, розвідник, авіатор, блогер, військовий експерт і володар ще невідомої кількості прихованих поки що для широкого загалу талантів, які ми ще обов’язково побачимо.

Ця персона заявила, що Україна – «мовний Талібан» (мабуть забувши, що таліби – найближчий друг держави-терориста) та разом з керівником забороненої проросійської партії, палким захисником «російськомовних», багаторічним адвокатом «дружби з росією» та за сумісництвом «героєм України» кинулась на захист працівника сфери послуг, який принципово не хотів керуватись у своїй професійній діяльності чинним законодавством України. Проявивши чи не найбільшу медійну активність, ніж у бункерного діда, який вже майже 10 років знищує українців, щоб «захистити» якусь їх частину.

Усі ці скандали дуже добре зайшли у російський медіа-простір з усіма цими їх міфами про «нацистів», «притиснения», «преследования» тощо.

росія десятиріччями «розхитувала» Україну мовним питанням.

Був виведений навіть окремий штучний вид – «русскоязычные украинцы» (пам’ятаєте провокаційну «карту України» 2004 року від Януковича, з трьома сортами українців та так званим «русскоязычным Юго-Востоком», який треба «захищати» – це давня історія).

Тобто люди, які живуть в Україні і знають російську мову, стають відразу і «русскоязычными», і «украинцами» (навіть якщо за походженням вони білоруси, євреї, молдавани, греки, поляки чи румуни).

Так маніпулятивно створили «мовно-етнічно спільноту» – те, чого насправді в Україні не існує, але монопольне право на «захист» якої має північна держава-бензоколонка.

При цьому нікому при свідомості на думку не може прийти, що за такою аналогією тих, хто володіє англійською, французькою чи іспанською мовами, треба було б позначати «англомовними», «франкомовними» чи «іспаномовними українцями».

Тому усі ці «мовні скандали» – це чергова спроба розірвати та пошматувати країну, знайти собі додаткове штучне пояснення причин і підстав для початку «сво», яка провалюється.

Зараз, коли визвольна війна триває, а для перемоги потрібна консолідація усього суспільства, усі чутливі питання, зокрема й мовне, повинні бути винесене за дужки, а ті, хто роздмухують їх заради політичних дивідендів, хайпу чи лайків – мають бути прирівняні до ворога.

Свого часу наша держава прийняла мудре рішення – відмовитись від ганебної практики СРСР з її дискримінаційним так званим «п’ятим пунктом» (який дуже багатьом закривав практично усі можливості) і визнати, що усі ми – хто набув громадянства за народженням, через батьків або вирішив пов’язати свою долю і життя з Україною, ставши її громадянином – усі є українцями. Різного походження, різних переконань, різних віросповідань чи атеїстів – але рівних і гідних, об’єднаних Україною.

Так і щодо мови.

Можна бездоганно говорити українською й одночасно «дуже патріотично» красти мільйони і мільярди (за прикладами далеко ходити не треба), а можна, не акцентуючись на мові та рівні її володіння – мужньо захищати державу в окопі, дбаючи про життя і безпеку кожного українця в тилу, незалежно від їх мовних вподобань.

З цим і рухаємось – до Перемоги!

Автор: Микола Пимоненко, журналіст-міжнародник, публіцист

Джерело: obozrevatel.com