Трагедія 2 травня 2014 року в Одесі: що відомо 9 років поспіль

Події 2 травня 2014 року в Одесі — одні з головних за значимістю у процесі розпалювання війни в Україні, поряд з анексією Криму та захопленням російськими озброєними групами Слов’янська та Краматорська.

Трагедія в одеському Будинку профспілок була піднесена кремлівською пропагандою та російською шовіністичною блогосферою, як спланований злочин «прихильників київської хунти» по відношенню до проросійських активістів. «Дізнавшись про те, що сталося в Одесі, зібрав речі і поїхав на Донбас», — таке формулювання постійно зустрічається в життєписах росіян, які вирушили воювати за «ДНР-ЛНР». Створення міфу «другої Хатині» та експлуатація інших образів часів Великої Вітчизняної війни стали важливим інформаційним напрямом багатьох російських ЗМІ. Пізніше навіть почали трактувати подію 2 травня як «етнічну чистку»,

Що ж насправді сталося в Одесі 9 років тому, коли у вуличних зіткненнях та пожежі загинули 48 людей?

Можна майже щохвилини відновити події того дня. На думку незалежних розслідувачів, трагедія 2 травня стала можливою через збіг величезної кількості дрібних обставин, і цей ланцюжок подій міг перерватися десятки разів у десятці місць у будь-який момент, але, на жаль, не перервався.

Вуличні битви

В одному з фільмів, які підтримують антиукраїнську точку зору на трагічні одеські події 2014 року, йдеться, що «на початку повстання на Донбасі йшло без особливої​​жорстокості, і на тлі стрілянини та трупів на Майдані, що горить, виглядало несерйозно», але «все змінила Одеса».

Насправді, «стрілянини та трупів» як на Майдані, на Донбасі не було лише тому, що нова українська влада, на відміну від Віктора Януковича, довго не наважувалася жорстко придушувати протести. Натомість слід розуміти, що силове вуличне протистояння між громадянами розпочалося саме завдяки старанням режиму Януковича.

Вже взимку 2013-2014 років тодішня українська влада почала масово звозити до Києва «тітушок» — найманих гопників (переважно зі східних та південно-східних областей України). «Тітушки», діючи спільно зі спецпідрозділами МВС, намагалися придушити протест і відзначилися крайньою жорстокістю. Найманці режиму Януковича били активістів Євромайдану буквально до смерті. Широко відомі відеозаписи з київського Маріїнського парку, де «тітушки» разом із бійцями МВС та людьми у жилетах «Партії регіонів», не приховуючи фанатичної ненависті, жорстоко б’ють євромайданівців, які лежать на землі. «Тітушки» разом із міліціонерами викрадали опозиціонерів, катували та вбивали їх. Часто поранених людей, доставлених з Майдану до лікарень, викрадали з цих лікарень та відвозили за місто.

Євромайданівців не щадили, чинили з ними вкрай жорстоко, і, на жаль, закономірною була хвиля жорстокості у відповідь.

Після перемоги революції та втечі Януковича так зване «повстання на Донбасі» обернулося масовим насильством проросійських активістів щодо прихильників Євромайдану та єдиної України. Не лише на Донбасі, а й в інших регіонах південного сходу. Наприклад, учасники «проросійських» акцій били людей у ​​Харкові за українську символіку, захоплених майданівців змушували повзти на колінах площею через натовп, що обсипав їх прокльонами та ударами.

Таким чином, до травня 2014 року маховик військової істерії та насильства, запущений ще Януковичем, обертався на повну силу. Одеса тут не була винятком – там теж кілька місяців відбувалося протистояння. Але в південному портовому місті з особливою ментальністю це протистояння мало свою специфіку.

Спроби мирного врегулювання протистояння в Одесі

Одеська «російська весна» досягла піку 3 березня 2014 року, коли з боку проросійських активістів була спроба захоплення будівлі обласної адміністрації. Антимайданівці намагалися змусити депутатів місцевої облради проголосити «Одеську народну республіку» та оголосити референдум щодо подальшої долі регіону. Мітингувальники навіть зірвали український прапор із будівлі облради, але із самої будівлі їх вигнали, акція закінчилася провалом.

Важливою особливістю одеської політики було те, що великий бізнес портового міста не був зацікавлений у розриві відносин з Україною та перетворенні регіону на економічну та політичну «чорну діру». Гігантський одеський торговельний порт, вантажоперевезення, торговельні зв’язки з рештою України — це фундамент благополуччя місцевих комерційних та феодальних кланів. «Одеська народна республіка» з неминучим хаосом та переділом власності мало відповідала цим інтересам. Тому проросійський протест залишився без підтримки одеських магнатів.

До середини квітня чисельність проросійських акцій в Одесі почала знижуватись. Наприклад, напередодні трагедії, 1 травня на святкову демонстрацію вийшло лише близько 800 осіб — хоча це ідеологічно близьке проросійським активістам та прихильникам федералізації України свято. Наметовий табір на Куликовому полі, в центрі Одеси, який був антиподом київського Майдану, продовжував бути формальним центром проросійських сил, але все більше був схожим на валізу без ручки, яку неможливо кудись тягнути з користю для справи, але шкода покинути.

Табір на Куликовому полі до травня 2014 року насправді заважав і обласній владі, і керівництву проросійського руху міста, оскільки свідчив про неміч цього руху та зникаючі перспективи. Відіграла свою роль еміграція з України до Росії Олександра Васильєва, одного з лідерів одеського проросійського руху, депутата міськради, кандидата історичних наук чи не єдиного інтелектуала серед керівництва місцевої «російської весни». Васильєв поїхав, побоюючись арешту і, за словами місцевих журналістів, «з від’їздом Васильєва проросійські сили в місті зазнали тяжкої втрати — вони залишилися без мізків».

Мабуть, головне брехливе посилання російських пропагандистів, які описують трагедію 2 травня як «сплановане етнічне чищення», полягає в наступному: для української сторони, нібито, було важливо показати, що Одеса єдина з Україною — саме для цього 2 травня було заплановано марш єдності, і одночасно готувалася зачистка Куликова поля як силове втілення цієї ідеї.

Насправді, за думкою одеських журналістів, які займалися розслідуванням травневої трагедії, план ліквідації табору на Куликовому полі був зовсім іншим і в ньому брали участь самі лідери Антимайдану. Проукраїнські політики виділили бюджет — близько 100 тисяч доларів США — на ліквідацію наметового табору. Гроші були передані керівництву одеської міліції для того, щоб вона вирішила питання по-одеськи. Передбачалося фінансово віддячити вождям Антимайдану за перенесення табору з Куликового поля (розташованого в центрі міста) на околицю. Тим самим обласна та міська влада могли спокійно почати готуватися до святкування 9 травня, не побоюючись масових заворушень та кровопролитних зіткнень.

Мерія виділила під новий наметовий табір два гектари землі у парковій зоні в районі Меморіалу оборони Одеси, розташованому приблизно за 15 кілометрів від міста. Частина лідерів була згодна на такий сценарій, 30 квітня отримала 50 тисяч доларів та перенесла свою частину наметів. Але решта ватажків заявила, що їм політично вигідніше, щоб їх насильно розігнали.

За думкою одеського журналіста Сергія Діброва, який займався розслідуванням трагедії, «було досягнуто суто одеської домовленості». Згідно з угодою, досягнутою між проросійськими активістами, одеським Євромайданом, міліцією, обласною та міською владою, було прийнято наступний сценарій. У ніч з 2 на 3 травня, після запланованого на 2 травня футбольного матчу, група «невідомих футбольних фанатів» зайде до наметового містечка та знесе ці намети. У наметах мало залишитися лише кілька людей, а все цінне майно мало бути винесене. Міліція обіцяла стежити за ситуацією та не допускати ексцесів.

При реалізації такого сценарію усі виявлялися у виграші. Антимайданівці отримували гроші та говорили про «звірства хунти», а їхній табір переїжджав в інше місце. Євромайданівці ж стверджували, що врятували Одесу від сепаратизму, а чиновники обласного та міського рівня, стабілізувавши ситуацію, починали готуватися до заходів на честь 9 травня.

Слід зазначити, що голова одеської міліції полковник Дмитро Фучеджі мав уже багатий практичний досвід постановкової ліквідації наметових містечок: саме так знесли намети «Антимайдану» 2005 року під час помаранчевої революції. Так само демонтували наметовий табір комуністів, які захищали пам’ятник Леніну 2006 року. Але з невідомих досі причин у 2014 році такий сценарій реалізувати не вдалося.

«Бий майданутих!»

2 травня на одеському стадіоні було заплановано футбольний матч між місцевим «Чорноморцем» та харківським «Металістом». Фанати «Чорноморця» та «Металіста» — це дружні «фірми», які підтримували під час революції Євромайдан. Саме фанати цих фірм мали скласти кістяк маршу за єдність України, також намічений на 2 травня. До Одеси прибув спеціально орендований потяг із харківськими фанатами та членами їхніх сімей. Оскільки попереду були довгі вихідні, ультрас планували добре відпочити, а не займатися вуличними боями. Було взято в оренду один із одеських пансіонатів. При цьому охорона проукраїнського маршу була посилена самообороною Євромайдану у відповідному екіпіруванні — ніхто не бажав повторення подій, які раніше регулярно траплялися у Харкові та Донецьку, коли проукраїнські акції ставали метою атак антимайданівців.

Одна з головних загадок одеської трагедії — навіщо взагалі частина проросійських активістів міста (переважно члени воєнізованої «Одеської дружини») вирішила цього дня зібратися в центрі зі зброєю та піти на зближення з колонами проукраїнських сил, у кілька разів численніших. Це слабке місце у пропагандистських схемах прокремлівських авторів. Пояснюючи цю провокаційну поведінку, вони говорять щось на кшталт «хотіли позначити свою присутність», «продемонструвати силу», «не знали про чисельність проукраїнських сил», «не розраховували на те, що будуть кроваві сутички».

Насправді колона «Одеської дружини» (150-200 бійців) вдень 2 травня явно прагнула конфлікту. При цьому «дружинники», напевно, знали про чисельність проукраїнського маршу. Наївно було б думати, що ці непогано підготовлені та екіпіровані люди на чолі з колишнім співробітником міліції Сергієм Долженковим («капітан Какао») не були знайомі з азами вуличного «руху» та не забезпечили присутність своїх розвідників на місці збору проукраїнських сил на Соборній площі.

Вдень 2 травня проросійські бойовики наполегливо йшли на зближення з колонами своїх опонентів. Командири одеської самооборони Майдану, дізнавшись про збирання антимайданівців, намагалися додзвонитися до «Капітана Какао», але він так і не взяв слухавку. Був також проігнорований і прямий наказ зупинитися, який пішов від головного керівника «Одеської дружини» Дмитра Майданюка (Одинова). Вони продовжували зближуватися з проукраїнським маршем.

Зрештою міліція абияк виставила слабкі загороджувальні лінії, але це сталося вже коли ворогуючі сторони перебували у прямій видимості. Люди «Капітана Какао» просочувалися через лінії міліції та бігли битися з проукраїнськими активістами, через голови міліціонерів з обох боків полетіло каміння. Футбольні фанати та проукраїнські активісти, маючи серйозну чисельну перевагу, починають обминати сепаратистів паралельними вулицями та поступово утворюють «котел».

«Поле бою», міліція та зброя

Ще одне важливе питання — на чиєму боці справді була міліція 2 травня? Існує поширена думка, що МВС фактично підтримувало проросійські сили. Швидше за все, серед співробітників тодішньої одеської міліції було чимало супротивників Євромайдану та тих, хто співчував ідеям «руського миру». Підозри посилювало й те, що міліція використала скотч червоного кольору для фіксації захисних пластикових щитків на руках — і такий самий червоний скотч використовувала «Одеська дружина», щоб маркувати своїх людей. Але на практиці міліція все ж таки справді намагалася розмежувати конфліктуючі сторони, а оскільки проросійські активісти були в меншості — захистити саме їх. Але, як і раніше, залишається загадкою, чому міліціонери дозволяли бойовикам-сепаратистам стріляти з вогнепальної зброї в євромайданівців буквально через свої спини.

Вогнепальна зброя з’явилася на полі бою досить швидко. Коли члени «Одеської дружини» зрозуміли, що програють вуличний бій, вони почали телефонувати за допомогою. Приблизно за півгодини після початку зіткнень (тобто приблизно о 16:00) до місця подій під’їжджає з Куликова поля мікроавтобус із «мобільною групою», у складі якої була людина, озброєна автоматом Калашнікова (або карабіном на його базі). Це був проросійський активіст Віталій Будько на прізвисько «Боцман». Він втече з України вже 3 травня і пізніше стверджуватиме: «Мій автомат був із кіностудії, він стріляв холостими».

Насправді, це не так. О 16:23 «Боцман» стріляє у проукраїнських активістів і смертельно поранить одного з них. Охочі виправдати дії «Боцмана» кажуть, що «його зброю, а також кулю, витягнуту з тіла загиблого українця, було втрачено, і, швидше за все, втрачено свідомо». Але кулю не було втрачено — провели навіть балістичну експертизу. Зброя «Боцмана» теж не була втрачена — вона не була знайдена.

Ще одна людина з проукраїнського боку отримує смертельне поранення грудної клітини з мисливської пневматичної зброї. Новина про ці смерті швидко розноситься містом…

Приблизно до 18:00 проукраїнські активісти, які вкрай розлючені під час бою, остаточно блокують прихильників сепаратизму в районі Грецької площі, і вже самі використовують вогнепальну зброю. Четверо проросійських активістів гине від їхнього вогню, багато міліціонерів зазнають поранень картеччю.

Будинок профспілок у вогні

Завершивши розгром супротивника, колони проукраїнських сил ідуть на Куликове поле. Розлючений натовп тепер переконаний, що там знаходиться не просто табір політичних опонентів, а «лігво ворога», який спровокував заворушення та стріляв по них із вогнепальної зброї.

У цей час на Куликовому полі знаходиться кілька сотень людей, зокрема жінки. Вони чудово знають, що сталося на Грецькій площі, але вирішують не йти, незважаючи на благання своїх політичних лідерів. Десь з’являється дезінформація про те, що російські танки з Придністров’я вже перетнули український кордон і рухаються до Одеси, що підбадьорює антимайданівців.

Оскільки захищати периметр наметового табору наявними силами було неможливо, активісти вирішили переміститися в будівлю Будинку профспілок, що стояла поруч. Туди з наметів переносять цінне майно: генератор із баком на 18 літрів бензину, кілька запасних каністр із бензином, ящики із розлитим по пляшках «коктейлем Молотова». Все це разом із прапорами, іконами, матрацами та дерев’яними піддонами складають неподалік дверей головного входу — у вестибюлі першого поверху.

Проукраїнські активісти приходять на Куликове поле приблизно о 19:20 і починають громити намети. З вікон та з даху Будинку профспілок у них летять «коктейлі Молотова», євромайданівці та фанати починають у відповідь кидати «коктейлі Молотова» у будівлю. Обидві сторони також починають стріляти одна в одну з наявної зброї. На одному з відеозаписів у вікні добре видно людину з довгоствольною зброєю — і саме в це вікно прилітає одна з пляшок із запалювальною сумішшю.

Під час цього бою незабаром спалахує барикада у вестибюлі. А о 19:52 горіння різко посилюється, спалахує бензин у баку генератора. Через велику кількість розбитих вікон створюється ефект тяги. Хвилі розпеченого повітря та продукти згоряння йдуть вгору сходовими прольотами. Згідно з висновками експертів журналістської групи, на сходах на різних поверхах температура в прольотах досягала сотні градусів. Будівля перетворюється на розпечений камін. Люди, які перебувають на сходових прольотах, гинуть.

З цього моменту у захисників Будинку профспілок вибір був лише один: горіти чи вистрибувати з вікон. Незважаючи на те, що перший виклик пожежників був о 19:31, машини приїхали лише за 40 хвилин. У найтрагічніші хвилини на місці пожежників не було, і рятувати людей із будівлі почали самі євромайданівці, приставляючи до стін сходи та будівельні конструкції.

За словами одеського журналіста, очевидця подій Сергія Діброва, «це була абсолютно моторошна психологічна ситуація, коли частина людей вже вийшла зі стану війни і рятувала тих, хто терпить лихо, а частина в психологічному стані війни ще знаходилася і продовжувала кидати каміння та пляшки у вікна». Дібров згадував: «В цей же час ті, хто перебував на другому і третьому поверхах, чекають, коли їх врятують, подадуть їм сходи. Ті, хто перебував на даху, кидали каміння в тих, хто рятував; з другого та третього поверху їм кричали: «Не стріляйте, не кидайте, нас рятують!» І все це відбувається в одному місці одночасно».

Поведінку пожежників у той трагічний день необхідно вивчати окремо. Прихильники теорії про «розправу фашистської хунти над росіянами» вважають, що пожежники спеціально не їхали так довго до Будинку профспілок, оскільки були залучені до «антиросійської змови». Пожежники справді не їхали на виклик за наказом тодішнього начальника обласного управління з надзвичайних ситуацій Володимира Боделана. Слід лише зазначити, що Боделан згодом утік із України. Це була не перша його еміграція — раніше він їхав з України до Росії після перемоги Помаранчевої революції і повернувся у 2010 році після приходу до влади Януковича.

Післямова

На думку Сергія Діброва, трагедія 2 травня стала можливою через збіг величезної кількості обставин. «Цей ланцюжок подій міг перерватися десятки разів у десятку місць. Людина з автоматом могла не встигнути приїхати до центру міста — її могли зупинити на шляху співробітники міліції, які добре знали його машину. Більшість людей з Куликова поля могла розійтися до вечора. Вітер міг дути в інший бік у момент займання у Будинку профспілок», — вважає Дібров.

Не витримують жодної критики та розповіді про «етнічне чищення». По обидва боки цього драматичного протистояння були і росіяни, і українці, і євреї, та інші мешканці багатонаціональної Одеси. Наприклад, один із тих, хто викинувся з палаючого Будинку Профспілок, був молодий одеський комсомолець Вадим Папура, а один із поранених вогнем з рушниці з вікон Будинку Профспілок був росіянин і громадянин РФ, євромайданець Андрій Красильников.

Травневі події в Одесі були частиною кривавої драми, започаткованої режимом Януковича ще взимку 2013-2014 років на київських вулицях, і яка невдовзі тривала в Харкові та Донецьку. Але пропаганда кремлівських медіа успішно використала саме одеську трагедію для обґрунтування військової агресії Росії проти України.

Джерело

Sorry, comments are closed for this post.